Олег Савицький, стратегічний радник Razom We Stand для LigaNet
На початку 1990-х Україна і Норвегія мали значний нафтогазовий потенціал, але дуже різні політичні та економічні інституції. Українська нафтогазова історія була довшою. Перший світовий нафтовий конгрес відбувся у Львові у 1877 році, а у 1970-х Україна видобувала значно більше газу, ніж у Норвегія. Нажаль, понад сімдесят років, включаючи період пікового видобутку, українські нафта і газ працювали на мілітаризовану радянську економіку. В 1991 році Україна нарешті здобула незалежність, але галузеві залежності від Москви та радянські підходи значною мірою залишилися.
Норвегія на той момент уже була заможною демократією з сильними державними інституціями. Вона зберегла контроль над ресурсною політикою, створила зрозумілі правила для приватного капіталу, залишила значну державну участь у видобутку та запровадила високе оподаткування нафтової ренти. У 1990 році парламент створив державний нафтовий фонд. Його логіка була простою: невідновлювані ресурси мають перетворюватися на фінансовий капітал держави, а не проїдатися поточним поколінням.
Україна пішла іншою траєкторією. У 1990-х газ став одним із ключових джерел формування олігархічного капіталу. Адміністративно встановлені ціни, непрозорі розрахунки, посередники та імпорт з Росії створювали величезну різницю між реальною вартістю газу і цінами для різних груп споживачів. Особливо прибутковим був арбітраж між субсидованим газом для населення та дорожчим газом для промисловості.
Така модель збагачувала політично пов’язані бізнес-групи, стримувала модернізацію власного видобутку і поглиблювала залежність від Росії, водночас державні компанії ставали збитковими. До 2014 року дефіцит “Нафтогазу”, за оцінкою Chatham House, сягнув 5,7% ВВП. Російська агресія показала, що залежність від імпортного газу була не лише економічною, а й безпековою проблемою.
Після Революції гідності відбувся найбільший демонтаж старої непрозорої моделі. Україна перейшла до ринкового ціноутворення, реформувала “Нафтогаз”, запровадила прозоріші закупівлі, відокремила оператора ГТС і припинила прямий імпорт російського газу. Це був справжній структурний злам.
Проте звичка використовувати державні енергетичні компанії як інструмент соціальної політики не зникла. Найяскравіший приклад — механізм ПСО на ринку природного газу.
Декларована мотивація: захистити населення і теплокомуненерго від різких стрибків цін. Проблема в тому, що соціальна політика фінансується не безпосередньо бюджетом, а балансом державних видобувних компаній. Газ власного видобутку спрямовується за регульованими цінами, тоді як Україні паралельно доводиться імпортувати газ з Європи за ринковою ціною.
Така система має дві довгострокові вади. Споживач отримує слабший стимул інвестувати в енергоефективність, а виробник — менше ресурсів для геологорозвідки, спорудження нових свердловин, модернізації та скорочення технологічних втрат. Якщо держава хоче підтримувати вразливі групи населення, економічно прозоріша модель — адресна допомога з бюджету, а не приховане субсидування через дешевий державний газ.
Десять років тому в “Економічній правді” я писав, що енергетику варто сприймати не як систему постачання максимально дешевого ресурсу, а як ключовий сектор для структурної модернізації економіки. За роки війни ця теза стала ще актуальнішою.
Результати двох моделей добре видно сьогодні. Наприкінці 2025 року норвезький державний фонд мав активи близько 21,3 трлн крон. Це багатство створене не лише нафтою і газом: вирішальним було те, як держава розпорядилася ресурсною рентою. Норвегія також має найнижчу у світі інтенсивність викидів метану при видобутку нафти і газу та найнижчі технологічні втрати.
Україна, навпаки, досі втрачає цінність власного газу двічі: фінансово — через адміністративне заниження його ціни, і фізично — через витоки, застаріле обладнання та недостатній контроль викидів метану. Україна досі володіє другими за обсягом розвіданими запасами газу в Європі (близько 1,1 трлн м³), поступаючись лише тій самій Норвегії.
Порівняння не означає, що Україна може буквально повторити шлях Норвегії. Геологія, масштаб країни, радянська спадщина, окупація і війна створюють зовсім інші умови. Водночас природні ресурси не роблять країну багатою самі по собі. Вони підсилюють наслідки сильних або слабких інституцій.
У Норвегії ресурсна рента проходить через податки, державну участь і дивіденди, накопичується та інвестується у майбутнє. В Україні протягом значної частини незалежності вона проходила через адміністративні ціни, перехресне субсидування, політичне втручання і непрозорі схеми.
Геологія дала обом країнам ресурси. Різні результати створили інституції. Норвегія зробила дорогими втрати та викиди. Україна — дешевим сам газ.
***
Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Програми Ukraine2EU. Погляди та висловлені думки є виключною відповідальністю Razom We Stand і не обов’язково відображають позицію Програми Ukraine2EU або Європейського Союзу.
