Світлана Романко, виконавча директорка ГО Razom We Stand (Cтоїмо Разом), к.ю.н
24-29 квітня в найстарішому місті Колумбії та вугільному порту Санта-Марті відбувається перша міжнародна конференція, присвячена повній відмові від викопного палива та розробці відповідної мультилатеральної угоди з конкретними механізмами виконання. Це єдиний майданчик за останні роки, де немає нафтогазових лобістів як на СОР і де на глобальному рівні обговорюють не лише скорочення викидів, а й системний перехід від нафти, газу і вугілля і у якому визначальний вплив мають країни Глобального Півдня. У конференції беруть участь понад 60 країн, а також представники науки, урядів, корінних народів і громадянського суспільства. У фокусі конкретні інструменти як обмеження нових видобувних проектів у викопному секторі, скасування субсидій на викопне паливо, розвиток відновлювальної енергетики та зміна фінансових механізмів.
Ми з колегою Іваном Хортал-Санчесом два дні працювали у складі робочої групи академічної та громадської спільноти, взяли участь у кількох заходах високого рівня та спільній робочій групі уряду Колумбії та Нідерландів. Деякі наші рекомендації увійшли до програмних документів та наступні два дні наша організація працює як спостерігач у діалозі високого рівня серед всього 12 організацій-спостерігачів, які пройшли складну систему урядового відбору. Окрему увагу ми приділили участі у формуванні підходу Santa Marta Action Repertoire (SMART), який пропонує розглядати енергетичний перехід як комплексну трансформацію з одночасними змінами в економіці, політиці, фінансах і міжнародній координації, що зосереджується не лише на технологіях, але й на подоланні структурної залежності від викопних ресурсів.
Для України ці дискусії мають пряме значення. Доходи від нафти і газу залишаються ключовим джерелом фінансування російської економіки і, відповідно, війни. Енергетична політика в цьому контексті безпосередньо пов’язана з питаннями безпеки. Паралельно Україна вже перебуває в процесі відбудови, і рішення, які приймаються зараз, визначатимуть модель розвитку на десятиліття вперед.
Водночас Україна офіційно не представлена на конференції в Санта-Марті і не має навіть статусу спостерігача. Питання російської агресії та ролі викопного палива в її фінансуванні піднімаються тут лише нами – Razom We Stand, без системної інтеграції в порядок денний на дипломатичному рівні. Це негативно впливає на сприйняття України в країнах Глобального Півдня, які активно формують нову коаліцію навколо енергетичного переходу. У Санта-Марті дуже чітко проявилась ще одна проблема – подвійні стандарти в сприйнятті імперіалізму: багато країн Глобального Півдня досі називають імперією США через їхній глобальний вплив та домінування долару у світових розрахунках, але не готові так само назвати Росію, навіть після повномасштабного вторгнення в Україну. В результаті імперіалізм засуджується дуже вибірково і не визнається тоді, коли він відбувається просто зараз – через війну, окупацію і спробу знищити нашу державу. Видимість української позиції в цих дискусіях є нульовою, разом із нею знижується і так невеликий точковий рівень підтримки України Глобальним Півднем.
Коаліція країн, які сьогодні формують порядок денний відмови від викопного палива в Санта-Марті, складається переважно з держав Глобального Півдня (Бразилія, Мексика, Чилі, Уругвай, Панама, Домініканська Республіка, Кенія, Гана, Сенегал, Танзанія, Уганда, Малаві, Камерун, Нігерія, Бангладеш, Камбоджа, Монголія, Непал, Вʼєтнам, Філіппіни, Сінгапур та малі острівні держави) разом із європейськими та західними кліматичними лідерами (Австрія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Ірландія, Італія, Люксембург, Норвегія, Португалія, Словенія, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Велика Британія, ЄС), однак значна частина цих країн займає нейтральну позицію щодо війни Росії проти України або балансує між геополітичними інтересами, а деякі водночас залишаються виробниками нафти і газу чи планують розширення видобутку. Окремі країни, які беруть участь у цій конференції, відповідальні за 17% світового видобутку нафти, 15-18% світового видобутку природного газу, 6-8% світового виробництва вугілля.
Це означає, що в центрі нової кліматичної коаліції зараз держави, для яких енергетичний перехід не завжди пов’язаний із питаннями безпеки чи війни, а особливо війни в Україні. Теперішній президент Колумбії Густаво Петро відкрито обрав так звану нейтральну позицію у російській війні проти України, повторюючи російський наратив про те що це війна між братами, підживлена ресурсами заходу і він обирає економіку, а не сторону. У такій конфігурації відсутність України навіть як спостерігача має стратегічні наслідки – ми втрачаємо можливість впливати на формування ключового наративу, що викопне паливо є не лише джерелом викидів, а й фінансовою основою російської воєнної агресії, а також поступово випадаємо з кола країн, які визначають правила нової енергетичної системи, а відтак і втрачаємо можливий доступ до її фінансування. Основним питанням дискусій у Санта Марті залишається скасування боргових зобов’язань країн Глобального Півдня та майбутнє багатомільярдне грантове фінансування економічного та енергетичного розвитку країн, що розвиваються як захід кліматичної відповідальності розвинутих держав за їхнє виробництво та використання нафти газу та вугілля.
Варто сказати що Україна в таких дискусіях завжди сприймається як країна Глобальної Півночі – західна, заможна та далека від, до прикладу, африканських чи латиноамериканських реалій. Проте це хибна думка та застаріла класифікація Світового банку. Понад третина наших співгромадян або близько 8 мільйонів українців живе поза межею бідності. Зовнішній борг України сьогодні вже наближається до рівнів, характерних для багатьох країн Глобального Півдня (близько 85–90% ВВП) та станом на 2024 рік зовнішній борг України оцінювався приблизно у 180 млрд доларів (близько 95% ВВП), а загальний державний борг на рівні 88–90% ВВП з подальшою тенденцією до зростання. За цими показниками Україна вже наближається до групи країн із високим борговим навантаженням, характерного для частини держав Глобального Півдня.
Водночас принципова відмінність полягає у природі цього боргу: український борг є прямим наслідком війни і значною мірою складається з пільгового фінансування від міжнародних партнерів, тоді як у багатьох країнах Глобального Півдня борговий тиск є структурним та супроводжується значно гіршими умовами як то високими ставками, короткими термінами погашення і залежністю від комерційних кредиторів або сировинного експорту, зокрема нафти і газу. Це створює так звану “боргово-викопну пастку”, коли країни змушені підтримувати видобуток для обслуговування боргу. У глобальному контексті це означає, що Україна вже знаходиться на рівні боргового навантаження, співставному з країнами, які сьогодні формують нову кліматичну коаліцію, однак перебуває на принципово іншій стартовій позиції.
Це створює як можливість, так і ризик. Можливість полягає у тому, щоб уникнути “боргово-викопної пастки”, коли обслуговування боргу підштовхує економіку до сировинної моделі. Ризик у тому, що без чіткої архітектури фінансування відбудови та пріоритету для чистої енергетики і доданої вартості Україна може відтворити ті самі залежності, попри іншу природу кризи. Уже зараз помітна обережність західних інвесторів щодо входу у складні виробничі ланцюги, що підсилює тенденцію до концентрації інтересу в сировинних секторах. Саме тому рішення, які приймаються сьогодні щодо структури фінансування і моделі відбудови, матимуть визначальний вплив на економічну траєкторію України в довгостроковій перспективі. У той же час, досвід України по відбудові енергетичної системи є вкрай релевантним для цієї глобальної розмови. Війна продемонструвала вразливість централізованих енергетичних систем і залежності від зовнішніх постачальників але наш підхід зумовлений не ринком, як до прикладу у Пакистані, а виживанням. Вона також показала, як доходи від викопного палива можуть конвертуватися у військову силу.
Іншою проблемою залишається відсутність змінотворчих настроїв в уряді України. На п’ятому році повномасштабного вторгнення немає проривних енергетичних рішень, які б системно вели до відмови від нафти, газу та вугілля. Навпаки, цифри показують консервацію старої моделі. Загальне споживання газу тримається на рівні близько 21–22 млрд кубометрів на рік, причому понад третину споживають домогосподарства, що свідчить про глибоку структурну залежність населення; паралельно зберігається значне використання вугілля (лише за один осінній місяць у 2025 році близько 1,7 млн тонн) і стабільно високий попит на нафтопродукти в транспорті. На тлі втрати значної частини генеруючих потужностей країна дедалі більше покладається на імпорт електроенергії, який у 2026 році продовжує зростати, компенсуючи дефіцит власної генерації.
Навіть під тиском війни не відбулося енергетичного перелому. Україна не рухається до швидкої декарбонізації та енергонезалежності, а лише адаптує стару, викопну модель до нових кризових умов. Між конференціями з відбудови України і реальним енергетичним переходом всередині країни – прірва, як Ормузька протока, яку може перекрити будь-який геополітичний шторм або зграйка корупціонерів від енергетики.
SMART-підхід конференції у Санта Марті підкреслює, що успішний енергетичний перехід потребує узгодженості між секторами енергетики, інфраструктури, промисловості та фінансів. Це безпосередньо стосується української відбудови, де важливу роль відіграє координація між рівнями управління та інституціями. Санта-Марта стала одним із сигналів того, що глобальна енергетична політика переходить у нову фазу з більшим акцентом на практичні рішення і координацію між країнами. Для України важливо бути частиною цього процесу, враховуючи як безпековий вимір енергетики, так і потенціал відбудови як прикладу системної трансформації для країн Глобального Півдня. Якщо цей розрив не буде подолано вже зараз через конкретні політичні рішення, перенаправлення інвестицій і демонтаж викопної залежності, Україна ризикує втратити не лише шанс на енергонезалежність, а й довіру міжнародних партнерів, які дедалі більше очікують не декларацій, а вимірюваних результатів. У цьому сенсі енергетичний перехід це вже не питання клімату чи навіть економіки, а питання національної безпеки і місця України в новій глобальній енергетичній архітектурі.
Наступна така конференція планується в Тувалу, що може бути складно з точки зору логістики, але ми віримо що для української дипломатії немає нічого неможливого.
